Янгол-охоронець з небес. Казка-бувальщина
Віктору Гурняку присвячується…(Загинув у жовтні 2014 на Луганщині).
Що для нас людський вік? Скільки коштує отой маленький вогник нашого життя, який швидко запалюється і може будь-якої миті погаснути ? І хоча кожна людина сама обирає, якими чорнилами писати історію майбуття, ніхто не може контролювати тривалість такої історії. На що ми витрачаємо цю мить? Для когось саме вона була останньою... І душа вже піднялась у небеса, залишивши розтерзане ворожим снарядом тіло, що полягло за Батьківщину. Такі невимовно сумні картини постають за кілька десятків кілометрів від Лисичанська ледь не кожного дня…
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
…Останнє, що запам’ятав, – це різкий та дуже гучний звук. Я стояв посеред незнайомого поля. Біля мене догорала вщент розбита військова машина. Той вогонь ніби зливався в одне ціле з осіннім лісом десь коло небокраю, а я не розумів, що роблю тут, як опинився на цій дорозі, чому поряд напівзгоріле авто. У голові тільки спогад: “Вибух… Гул… Темрява…” Я не відчував ні болю, ні смутку, ні жаху. Не відчував нічого. Просто стояв і дивився на червоний вогонь, багряний ліс та сіро-блакитне небо. Повернувши голову, побачив понівечені тіла військових. Їх було так багато, що плямиста форма утворювала трагічний килим… Підійшов до одного з чоловіків, з кишені якого стирчало пожовкле фото і скривавлений синьо-жовтий стяг. Зі світлини посміхалися щасливі люди: якісь бабусі й дідусі, радісна малеча, дуже гарна молода дівчина, а в чоловікові на фото я впізнав свого найкращого товариша. Зараз він лежить тут бездиханний і скривавлений. Я поклав світлину собі в кишеню й пішов далі.
Ще один молодий боєць, якого зовсім не зміг упізнати через спотворене осколками обличчя. На серці наліпка рідного прапора, а у внутрішній кишені посвідчення. Розгорнув його й онімів: тут написано “Гурняк Віктор Петрович”, з фото, як завжди, дивилося усміхнене обличчя. Так це ж я!... Перша думка : “Хто з побратимів міг узяти моє посвідчення?” Я почав напружуватися, щоб згадати хоча б дещо. Знову те саме : “Вибух… Гул... Темрява… ”. Було ж щось до цього. Гул снарядів, кермо… Машина. Точно. Машина з пораненими і я за кермом. Наче все нормально було, але… Цей шалений свист снарядів над головою, сильний тиск на педалі - і раптом машина заглухла. Страшна картина чітко постала в голові.
Опритомнівши після таких спогадів, я побачив щось стиснуте в руці того парубка, у кишені якого знайшов своє посвідчення. Повільно нахилився, узяв до рук маленьку річ. Душа сховалася в п’яти, ноги оніміли. Усе навколо зупинилося на довгу, неймовірно довгу мить. Мої руки трусилися, мов у лихоманці, у голові відбувалося якесь помутніння, а розум надсилав динамічні сигнали: “Це сон. Це все точно безглуздий, страшний сон.” Ні. Не сон. Очі зупинилися на іконці, яку тримав у руках боєць. Така була тільки в мене. Враз у голові промайнув розмитий спогад: машина заглухла, чисельні повороти ключа не допомагали, а пальці так міцно стискали той сірий ключ, ноги трусилися, пробували натиснути на педалі ще і ще, вуха постійно ловили небезпечний гуркіт війни з низькими та високими нотами, які висвистували прямо наді мною, а одна з “нот” могла будь-якої миті вбити. Зіниці бігали, намагалися знайти якесь чудо, аби тільки машина зрушила з місця. Але очі вловили не чудо. Тоді я побачив незрозумілу пляму, що летіла прямо з неба. Зрозумів: це та сама “нота” - снаряд. Дістав свою іконку, стиснув у долоні… і все.
Ці спогади, ці швидкі картини в голові, які поступово згадував, не мали логічного пояснення. Я ладен був провалитися у прірву, жодні слова не можуть висловити того, що відчував. Переді мною лежав я! Як би парадоксально не звучало, але так і було. Того парубка з посвідченням та іконкою звати Віктор Гурняк. Просто Вітя… Це я. Звучить божевільно, та це правда. Бачив своє вбите ворогом тіло, але тоді зараз я хто? Янгол?
Я не можу просто вмерти, правда? Для чого ж я тоді жив? Щоб отак полягти в полі? Чому моє життя було таким коротким? Я не хочу! Ні! Такого бути не може. Стільки питань - і жодної відповіді.
Чомусь пригадалося дитинство... Я посеред вузької зеленої вулички.
Будинки, паркани, магазин. Усе знайоме, близьке серцю. Рідна Городнице! Ти? Легкий вітер тихенько кружляє, грається з маленькими деревцями. Вони тут ще зовсім низькі й тендітні – не такими я їх пам’ятав. Сонце припікало, стукало у вікна господарям. Рідне селище, у якому народився і виріс привітно зустрічало гостя. Молода верба хилила до мене свої ніжні віти, наче запрошувала до подвір’я. І я зайшов. Хвіртка тихо скрипнула знайомим голосом. На невеличкій галявині стояв хлопчик років п’яти біля такої ж маленької, як і сам, дівчинки. Вони почали співати пісню. У гарній дівчинці я впізнав сестру, а в хлопчикові з посмішкою до вух – себе. Справжні артисти – такі щасливі, такі радісні!
А потім, пам’ятаю, на дорозі мого життя опинився “Пласт”. Згадалося місце, куди вперше прийшов у 14 років. “Пласт” для мене – більше ніж просто організація. Це був другий дім, куди я постійно поспішав, де обожнював проводити час. Саме тут навчили мене головних життєвих істин, саме тут палко закохався в поєднання жовтого й блакитного кольорів, саме в “Пласті” обрав для себе девіз: “Не зрадити Бога та Україну”. Ці слова ще в чотирнадцять зберіг у середині себе, так і проніс крізь усе життя...
Час минав дуже швидко. Школа. Коледж. Навчання пролетіло, як один день. Потім чим тільки не займався! Працював у щоденній газеті “20 Хвилин” та був редактором пластового часопису “Цвіт України”, брав участь у проектах Інституту Політичної Освіти та Міжнародного Республіканського Інституту, очолював у Тернополі Молодіжну громадську організацію “Фундація Регіональних Ініціатив” і був прес-секретарем партії “ПОРА” в Тернопільській області. Багато? Це далеко не все. Шалений темп дуже подобався мені, я намагався встигнути набагато більше, ніж доба має годин.
Згодом з’явилося нове захоплення. Мені подобалося закарбовувати несамовитий ритм життя у світлинах, ловити неповторні моменти, залишаючи їх на папері. Любив дивитися на все крізь об’єктив фотоапарата, натиском пальця творити історію. Це так захоплювало, що сферу фотографування просто не міг оминути, тому працював фотокореспондентом інформаційного агентства УНІАН, фотографував для міжнародної інформаційної агенції REUTERS, спільно з друзями заснував фотоагентство LUFA, а в 2014 році приєднався до команди інтернет-проекту INSIDER . Одразу згадалося, як усе починалося…
…І знову вогонь, дим, натовпи людей. Все це з’явилося навколо мене, мов із-під землі. Густий дим, крізь який майже нічого не було видно, затягував з різних боків. Усе навколо червоне. Червоне повітря, земля, небо. Я пробирався крізь натовп ближче до центру. Тут горіли десятки шин, а люди біля них кричали щось. Вогонь здіймався дуже високо, сягав до самого неба і, здавалося, що він підпалює місяць. Уже чулися звуки вибухів, незрозуміло звідки в протестестувальників почали стріляти. Тепер зрозумів, де опинився. Серце рідної Батьківщини! Майдане, я знову поруч, і ти вкотре зустрічаєш вибухами й вогнем...
Люди почали ховатися, усі намагаються уникнути тої страшної долі, яка вже зустріла багатьох, що зараз спочивають на небесах… Піднявши очі, побачив якогось скаженого, що в мокрій куртці заліз прямо на колонну стадіону імені Лобановського, тримаючи в руках фотоапарат. Той хлопець був зовсім не таким, як інші. У час, коли всі втікали з жахом на обличчі, хлопець намагався зробити кілька кадрів у найнебезпечнішій точці. Знову впізнав себе. Хто ще міг так відчайдушно вчинити, ризикуючи життям заради фотографії, і робив це так постійно.
За кілька секунд я, Віктор Гурняк, уже біг у скупчення людей, схопив когось за руку й потягнув за собою. Я чітко пам’ятав цей випадок.
Тоді витягнув з натовпу Андрія - побратима, урятувавши йому життя. А тим часом над нашими головами здіймалися прапори. Червоно-чорний – прапор боротьби, протесту, руху вперед, і жовто-блакитний – єдності і миру. Таке поєднання ніби створювало гасло: “Боротьба за мир та єдність”. Але знав би хтось, як боліло мені, що серце рідної землі палало вогнем, вибухало й убивало… Як боляче було дивитися, що такі дорогоцінні стяги здіймаються не під чистою блакиттю, а під багряним небом боротьби. Можливо, через це й пішов далі: почував обов’язок перед Батьківщиною.
Після Майдану одразу ж поїхав до тоді ще українського Криму, де тільки починала спалахувати та клята іскра, що згодом намалює кордон між півостровом та Україною. Зупинився біля бази Чорноморського флоту. Було тихо й темно. Крим загорнувся в таємничу спокійну ковдру ночі. Я трішки пройшовся, побачив лаву, хотів присісти, та помітив парубка на ній. Не треба бути дуже кмітливим, щоб упізнати в ньому себе. Вітя записував щось у щоденник під тьмяним світлом ліхтаря, а згодом заснув. Того ж ранку зробив безліч унікальних кадрів, чим неймовірно тішився… Але в Криму був недовго.
Коли жовто-блакитні стяги замінили чужими прапорами, зрозумів, що більше потрібен там, де вже стояв їдкий чад війни. Дивно звучить? Я теж так спочатку думав, поки не опинився на Сході в 2014 році. На війну поїхав журналістом разом з батальйоном “Айдар”, тільки замість автомата мав фотоапарат. Робив багато цікавих світлин, часто їздив на передову. Перше, що запало тоді в очі – жахливе забезпечення військових. Одні ходили в босоніжках, а іншим і бронежилетів не вистачало. Про військову техніку й спорядження взагалі мовчу. Як? Скажіть мені, як можна спокійно дивитися на напівголодних, часто змерзлих захисників, які щодня заради майбутнього ризикують життям? Ні, я ніколи не міг лежати на дивані й чекати, тому між поїздками на передову зайнявся волонтерством. Почалося це зі шкарпеток із серветками. Далі – серйозніше: возив бронежилети, каски, а згодом навіть військову техніку. Люди давали гроші, а я купував усе необхідне, налагодивши зв’язки за кордоном, адже так виходило значно дешевше. Якось вдалося лише за один день зібрати аж сто тисяч гривень! Одразу ж поїхав до Польщі купити на ці гроші каски для військових.
Та цього мені було замало, тож твердо вирішив поїхати на Схід не як журналіст і волонтер, а військовим, узявши до рук зброю (фотоапарат не забув), із ним не розлучався ніколи.
Побачив свій батальйон. А там, біля окопу сиджу я, намагаюся непомітно сфотографувати відпочинок побратимів. Тільки тепер помітив, що друзі тоді зрозуміли мої наміри й повністю розсекретили, просто не видавали цього.
Вітя сів на землю і почав щось швидко записувати в маленький зошит, потім хтось покликав, а зошит так і залишився розгорнутим. У ньому рівними буквами було написано: “Не варто шкодувати, що не кинув камінь чи коктейль на Майдані, адже наша зброя б'є значно прицільніше і в рази сильніше. Коли знаєш, що твоїми світлинами світові видання ілюструють статті й увесь світ бачить, що відбувається тут, — розумієш, що це справді потрібно. Автомат у руках окупанта порівняно з можливостями мого фотоапарата — ніщо. ” Той запис – це те, що раз у раз штовхало мене на нові авантюри й не давало зупинятися ні на хвильку. Я ніколи не зміг би спокійно сидіти, коли Україну роздирають на частини. Вони поки не розуміють, що частинка “Крим” не може прикріпитися до жодної іншої картини, окрім української землі, і фігурці “Донбас”, якій непрохані гості дали принизливе ім’я ЛНР та ДНР, ніколи не зможуть відрізати глибокі корені історії, що проростають в Україні. Я вірив у це. І зараз палко вірю. Моє серце стискалося приємним щемом від слова “Україна”. І зараз так само стискається…
А ще я просто обожнював посміхатися. Без усмішки ніколи не міг ані вчитися, ані працювати, ані воювати. Мало хто з друзів знає, як виглядаю, коли обличчя не мружиться від радості чи не заливається сміхом. Посмішка для мене – не просто емоція,– це стиль життя.
Такі коротенькі спогади, наче на старій кіноплівці швидко змінювали один одного, створюючи цілісне кіно про моє життя…
А зараз я знову стою посеред поля. Машина так само догорає, плямиста форма так само утворює трагічний килим. Шкода, що десь серед цього килиму лежить і моє тіло… Як без мене будуть усі близькі мені люди? Сестро, Ірино, тату, Юстиночко! Ви чуєте мене? Люблю вас більше, ніж є зірок на небі і палкіше, ніж світить сонце.
Янголом з'явився в нашій квартирі, коли вся сім’я спала. Саме заради їхнього щасливого майбутнього я пішов на війну.
- Пробачте, рідні, що не повернувся… Ви й не підозрюєте, яку новину отримаєте завтра…
Рідний тату, я так пишаюся тобою. Дякую, що був поруч, що навчив мене жити по-справжньому, що завжди підтримував. Мила сестро, ти – невід’ємна частинка мене, дякую, що ти є. Кохана Ірусю, ти знаєш, що я люблю тебе, дякую за наше сонечко – Юстинку. А ти, Юстиночко, бережи себе, маму, дідуся та тітку. Вони, як і ти – найкращі…
Присів коло своєї родини, що спала міцним сном. Яку безмежну любов почуваю до кожного з них. Завжди спостерігатиму за ними з волошкового неба й оберігатиму від усіх бід…
Материал подготовлен в рамках Проекта "Юн-Пресс-KV"
Тетяна Удодова, м. Лисичанськ, переможець Міжнародного фестивалю дитячо-юнацької журналістики “Прес-весна на Дніпрових схилах”
