Я розмовляю українською
Українська мова, можливо, не в кожного в голові, проте вона в кожного в крові! Потрібно лише посмикати за ниточки душі, та в кожному з нас прокинеться українець, котрий пишається своїм гордим корінням, минулим свого народу, та найголовніше – пишається мовою своїх прадідів.
Я розмовляю українською… З самого народження мене оточує українська мова. Мої батьки з дитинства привчали мене до всього українського, народного, національного, рідного серцю і душі.
Матеріал створено в рамках Проекту Юн-Пресс-KV”
Першим вимовленим мною словом є не звичне “папа”, а саме “тато”. З цього почався мій шлях пізнання рідної мови. Коли я потрапила у дитячий садок, то зіштовхнулася з випробуванням – більшість дітей, тобто моє тогочасне оточення, розмовляли на “суржику” - суміші російської та української мов. Але кожного разу, коли з моїх дитячих вуст лунало якесь “суржикове” слово, моя ненька мене виправляла. У школі я почала вивчати не тільки державну мову, а й російську. Було доволі складно паралельно вивчати дві дуже схожі слов’янські мови та не почати розмовляти їх сумішшю, проте я впоралась.
Мені зараз 15 років, я володію двома мовами – українською та російською. Можу вільно розмовляти ними, але висловлююсь мовою своєї держави, свого народу та своєї нації. В нашій області я майже не зустрічала людей, що в побуті говорять українською, а в деяких випадках, коли я починала розмовляти, люди озиралися та дивилися на мене, як на якусь дивну істоту. Але чому? Чому їх так дивує те, що я висловлююсь своєю державною мовою, мовою своєї крові? Я цього не розумію, адже ми – українці! Ця мова, можливо, не в кожного в голові, проте вона в кожного в крові! Потрібно лише посмикати за ниточки душі, та в кожному з нас прокинеться українець, котрий пишається своїм гордим корінням, минулим свого народу, та найголовніше – пишається мовою своїх прадідів.
З давніх-давен нашій неньці-Україні було не солодко. Постійно бідолашну країну розривали на шматки сусідні держави. Постійно з’являлись якісь уряди, котрі таким чи іншим чином впливали на Україну й, звичайно, на мову. Найперше, що спадає на думку – це часи життя Тараса Григоровича Шевченка. Всі ми знаємо, що він жив у часи кріпацтва, коли звичайним людям було важко просто виживати, а про відстоювання власної гідності вони могли лише мріяти.
“Всё он изведал: тюрьму петербургскую,
Справки, допросы, жандармов любезности,
Всё – и раздольную степь Оренбургскую,
И её крепость…”
Н. Некрасов
Т.Г.Шевченко через свої патріотичні думки, через бажання кращого для народу, був позбавлений волі. Але навіть у неволі він писав українською. Та небагато людей має такий стрижень, тож більшість, не маючи змоги щось змінити, просто мовчки пливе за течією.
Я вважаю, що в кожному з нас повинна бути хоча б мізерна частина Кобзаря. Ми повинні так само віддано любити та цінувати свою країну, робити все, що в наших силах для покращення власного життя та життя майбутнього покоління. Навіть, якщо не в кожному з нас живе поет, в кожному з нас повинен жити українець! Ми, дівчата, повинні бути справжніми матерями, берегинями роду, а хлопці – захисниками держави та нації.
Ми винні нашим предкам за наше щасливе буття, за те, що вони відстоювали незалежність та суверенність нашої країни. Також не можна не згадати подвиг воїнів, що відстоюють нашу землю зараз. Вони - герої нашого часу, вони захищають наш спокій і нашу незалежність на Сході України, вони – патріоти. На мою думку, патріот – це людина, котра щиро любить, цінує та оберігає свою Країну, Мову, матір і батька, націю; людина, котра не просто каже, і знає, що треба робити для поліпшення становища країни, а бере ініціативу до свої рук і сама починає працювати.
Звичайно, патріотизм – це не лише праця на добробут своєї країни, а ще й плекання рідної мови. Для мене мова – це головний символ, головний атрибут народу. Не даремно кажуть: “Без мови немає народу”. В мові наша історія: минуле, сьогодення і майбутнє. Вона посідає друге місто за милозвучністю та поступається лише італійській. На даний момент, володіючи двома мовами та вивчаючи ще дві – англійську та німецьку, мені доводилося стикатися з носіями і інших мов: іспанської, польської, білоруської, французької, та все одно, мені здається що українська мова найкрасивіша з тих, що я чула. Не знаю, з чим це пов’язано: чи вона дійсно така красива, чи в моїй душі говорить патріот та все одно, для мене вона найкрасивіша, наймиліша, найрідніша, найтепліша та найпрекрасніша у світі. Вона в моїй крові, в моїй голові та в моєму серці. Це той оберіг, з яким я буду йти з дитинства й до самої старості. Я обов’язково передам свої знання мови своїм дітям, внукам та правнукам, я зроблю все можливе для того, щоб мої нащадки з гордістю та щирою любов’ю казали: “Я розмовляю українською!”
Матеріал створено в рамках Проекту Юн-Пресс-KV”
